раптове здійснення мрії

Мрія бере початок у...

     Це саме той приємний момент, коли без довгих вагань, роздумів, одразу і швидко в тебе з'являється шанс здійснити одну із багатьох мрій. Такою мрією була подорож у славне місто Лева.

      В мене на протязі багатьох років, завдяки почутому,побаченному склався такий собі дуже теплий та приємний образ міста Львова.
     Як у людини, яка жодного разу не була за 547,1 км., де особливий клімат, атмосфера, вулички,будинки,люди,життя - склалися певні враження і сподівання. Мені здавалося, що місто досить таки не велике і мовою спілкування є лише українська,всі пам'ятки архітектури розташовані близько, а перехожі взагалі не вміють не посміхатися - на жаль, деякі моменти мене декілька розчарували і пригнічили. Але все-таки давайте з початку.

Як не потрібно летіти на зустріч щастю

  Туди, де відбувалися всі події, про які я розповім нижче,з великими надіями та бажанням гарно провести час, направлялися 9 маленьких і гарних людей. Ну добре, може не такі й маленькі, але досить таки симпатичні - серед них була і я.

     Наша подорож почалася о 5 ранку, коли у швидкому темпі ми збиралися, з ніг збивалися і все ж через деякий час сиділи у автівці і їхали на зустріч сонцю проти холодного вітру та темної ночі. Ви знаєте, я ніколи не могла заснути у будь-якому транспорті, окрім потяга і цей раз не став виключенням.
     Дуже гарно було летіти по дорозі, яка неначе тунель з осіннього листя - воно летить у вікно, кружляє та залишається позаду, даруючи неймовірну естетичну насолоду, бо так гарно не намалює жоден митець і неважливо фарбами чи мелодією. Світати почало десь о годині 7, а по обидві сторони були мальвоничі пейзажі: поля, хати, дерева-все у фарбах, все живе.

     У Львові ми були десь о 12, можливо раніше. Жити ми мали у хостелі - за поясненнями це трохи краще за гуртожиток, але гірше за готель.

"Приємно познайомитись"

     Нас зустріло сонце, яке не гріло та бруківка, яку наново викладали аби вона мала привабливіший вигляд. І знаєте - нам реально повезло, тому що вдома, поки у нас була яскрава осінь, панували сірий дощ та буревії.

    Ми зайшли у під'їзд, де на нас одразу зреагувала лампа і розлила своє ледве помітне світло. Ми піднялися на третій поверх (здається) по закручених дерев'яних сходах і вийшли на балкон.       То був звичайний малесенький двір, але не схожий на ті, що у великих містах.

     Нас зустріла господиня хостелу - молода дівчина досить привабливоїї зовнішності. До речі хостел виявився кращим, аніж я гадала. Схожий на ляльковий дім він був наповнений теплом та приємними сонячними проблисками. Там були двоповерхові, як потім ще з'ясувалося, дуже зручні ліжка з гарними постільними комплектами. Дивний зморщений торшер, корзинка з квітами, листівки з картою міста, крісло, вішак - все доповнювало цей простір і робило його домашнім.
     Ми швидко закинули речі і пішли гуляти містом.
     Досить пройтись вуличками Львова, аби зрозуміти, чому так багато людей в нього безкінечно закохані. Дивовижна енергетика цього маленького світу наче відклеює тебе від проблем, запитань і таких непотрібних сумнівів.

Особливості характеру

    Їхали ми з метою побувати на святі сиру та вина і тому в першу чергу пішли саме туди.
    Фестиваль був гучним, смачним (моментами) та особливим. У той день і у той час зібралася неймовірна кількість людей в одному місці. Всі пили глінтвейн, вино, їли сосиски та звичайно сири. З сирами в мене не дуже склалося і можна сказати, що я не поціновувач такої "смакоти".
     Після ми не поспішаючи попрямували до одного з найпопулярніших місць у Львові - Дому Легенд.
    Нас зустрічав дуже позитивний чоловік, що ласкаво запрошував пройти та знайти щось цікаве і для себе. Кожен поверх у цьому домі мав певне спрямування: бібліотека, кімната левів, кімната часу та таке інше. Сходи в них вузькі і ще більш закручені ніж на шляху до нашого тимчасового дому. Ми ледве знайшли місце і почали чекати.

 


























































Я ненавиджу чекати, а особливо коли хочеться їсти і знаєте, що я скажу: туди все ж варто зайти, лише для того, аби піднятися на верхівку і побачити місто з висоти. Ну добре, можна ще й монетку у капелюшок сажотрусу, з димоходу навпроти, кинути на щастя. Ми встигли навіть оцінити туалет закладу, на дверях якого висить обідок від унітазу, а як тільки заходишь, на малесенькому екрані, навпроти туалету, наче справжні, сидять два п'янчуги і щосили насміхаються над тобою.
     Поки дочекалися замовлення дехто навіть встиг протверезіти від вина. Більшість замовляла банош, що є традиційною Львівською стравою - така собі кашка - малашка і можливо навіть смачна. Поїли - досить.


 












Далі наш шлях ліг на Високий Замок-найвища гора у місті з якої видно усе,як на долоні. Підіймаючись туди важко було не помітити, як сідаюче сонце запалило ліс. Втома вже давала про себе знати, але менше за все увагу я приділяла саме їй, адже попереду чекали сотні сходинок. Корені дерев на камінні, щасливі обличчя і такий проникаючий вітерець. Ми гріли одне одного і зігрівалися думками про те, як все таки добре жити і що ми є один у одного, ми є у світі і є світ для нас.

Далека атмосфера

     Щоб напевне зігрітися ми рушили до найвідвідуванішого кафе - Криївки. Знаєте, знову нам підфартило - простоявши у черзі невідомо скільки часу наче спеціально для нас звільнився великий стіл і ми такі малесенькі так голосно тому раділи, що мене це навіть трошки здивувало.
     Це кафе схоже на бункер для повстанців, де при вході перевіряють чи є москалі, а коли нема - просять назвати пароль. А пароль один: хто знає - молодець, хто не знає -  за всю чергу вивчить.
     Ми увійшли в середину де було дуже тепло, відсутні вікна і багато сходів. Діставшись нашого столу ми не зволікаючи замовили і ковбаску, і м'ясце, і навіть варенички. Смачно попоївши українців тягне на співи - ми не були виключенням. Приємно те, що згадували і співали народні пісні  - все таки знаходячись там, прокидається гордість за свою країну та величезна любов до її надбання. Після якоїсь пісеньки вимкнулося світло і то було не просто так: шукали москаля. Серед нас таких не виявили.
     Після приходу музик ми співали ще гучніше, більше і напевне активніше за інших.
     Вечір закінчився і від такої невідомої втоми я дуже швидко заснула і дуже міцно вчепилася у небо сновидінь.

Ранкова новина

Добррррррррррррррого ранку!!!

 

















Чекав день наповнений сміхом, відчуттями, емоціями, ідеями, бажаннями і ТЕПЛОМ.За вікном був гарний вид і хотілося скоріше загорнутися у повітряну ковдру осіннього Львова і йти пізнавати світ.
     На вулиці було біля 16 градусів з позначкою +. Хотілося босоніж бігати та відчувати дотик сонячних променів. А на близьке холодне майбутнє мені подарували теплесенькі рукавички і шкарпеточки: такі білесенькі, м'якесенькі - від такого затишного і приємного.

Джерело енергії

 





















    Щоб не так важко і сумно продовжувати для себе пізнавати світ ми пішли поїсти у "Львівські пляцки". Навколо все змушувало зупинятися, неначе просило запам'ятовувати всі ці важливі моменти, слова, погляди, усмішки, ідеї...
     Перед тим, як зайти, до нас підійшов чоловік, який розмовляючи на російській мові пропонував екскурсію по місту, а при цьому так з нами розмовляв, наче сам зневажаючи рідну мову хотів і нас до цього схилити  -  вдарити б пательнею по макітрі (на щастя чи жаль пательні з собою не було).
    Ми зайшли і майже зразу сіли - везіння гарна штуця)))Попили-поїли і треба вперед рушати.

Непомітні особливості

Вчуся помічати і бути поміченою)))

 














 Єдиний львівський трамвайчик так гарно виглядав на фоні однієї з церкв, яку ми відвідали, що здавалося кращої картини не знайдеш в жодному музеї художнього мистецтва.

   













До речі храмів там досить таки не мало і я точно запам'ятала, що серед них був Домініканський собор та церква Св. Андрія.Відвідавши такі старі, але величні споруди час непомітно йшов і вже навіть захотілось чтогось смачненького. От і день такий церковно-соборний вийшов.

   



















Пообідали ми в затишному кафе під назвою, якої я не пам'ятаю, а ось випити капучіно та з'їсти грушу під винним соусом зайшли в "Мазох".Якщо любиш кайдани, хлисти, червоний колір та груди - тобі туди. По 5 точці отримала і я, та так отримала, що аж підстрибнула.




 

Вельми вдячна за мрію. Кінець.

     Скоро ми вже казали Львову "Па-па" і їхали до Києва, який зустрів дощиком та на диво гарним настроєм.
     Я не скажу, що маю відвідати Львів щераз, але на зимово - новорічні свята я була б не проти оцінити красу Театру опери та балету і площі - ринку.
Так просто збуваються мрії (не важливо якого розміру).